Мені тринадцятий минало

Тарас Григорович Шевченко

N. N.

Мені тринадцятий минало.

Я пас ягнята за селом.

Чи то так сонечко сіяло,

Чи так мені чого було?

Мені так любо, любо стало,

Неначе в Бога......

Уже прокликали до паю,

А я собі у бур’яні

Молюся Богу... І не знаю,

Чого маленькому мені

Тойді так приязно молилось,

Чого так весело було.

Господнє небо, і село,

Ягня, здається, веселилось!

І сонце гріло, не пекло!

Та недовго сонце гріло,

Недовго молилось...

Запекло, почервоніло

І рай запалило.

Мов прокинувся, дивлюся:

Село почорніло,

Боже небо голубеє

І те помарніло.

Поглянув я на ягнята —

Не мої ягнята!

Обернувся я на хати —

Нема в мене хати!

Не дав мені Бог нічого!..

І хлинули сльози,

Тяжкі сльози!.. А дівчина

При самій дорозі

Недалеко коло мене

Плоскінь вибирала,

Та й почула, що я плачу. /37/

Прийшла, привітала,

Утирала мої сльози

І поцілувала...

Неначе сонце засіяло,

Неначе все на світі стало

Моє... лани, гаї, сади!..

І ми, жартуючи, погнали

Чужі ягнята до води.

Бридня!.. А й досі, як згадаю,

То серце плаче та болить,

Чому Господь не дав дожить

Малого віку у тім раю.

Умер би, орючи на ниві,

Нічого б на світі не знав.

Не був би в світі юродивим.

Людей і [Бога] не прокляв!

Заповіт. Тарас Шевченко

Тарас ШЕВЧЕНКО

Заповіт

 

Як умру, то поховайте
Мене на могилі,
Серед степу широкого,
На Вкраїні милій,
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.
Як понесе з України
У синєє море
Кров ворожу... отойді я
І лани, і гори —
Все покину і полину
До самого бога
Молитися... а до того
Я не знаю бога.
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров'ю
Волю окропіте.
І мене в сем'ї великій,
В сем'ї вольній, новій,
Не забудьте пом'янути
Незлим тихим словом. 

25 декабря 1845,
в Переяславі

Якби ви знали, паничі...

Якби  ви  знали,  паничі,
Де  люде  плачуть  живучи,
То  ви  б  елегій  не  творили
Та  марне  бога  б  не  хвалили,
На  наші  сльози  сміючись.
За  що,  не  знаю,  називають
Хатину  в  гаї  тихим  раєм.
Я  в  хаті  мучився  колись,
Мої  там  сльози  пролились,
Найперші  сльози.  Я  не  знаю,
Чи  єсть  у  бога  люте  зло,
Що  б  у  тій  хаті  не  жило?
А  хату  раєм  називають!  
Не  називаю  її  раєм,
Тії  хатиночки  у  гаї
Над  чистим  ставом  край  села.
Мене  там  мати  повила
І,  повиваючи,  співала,
Свою  нудьгу  переливала
В  свою  дитину...  В  тім  гаю,
У  тій  хатині,  у  раю,
Я  бачив  пекло...  Там  неволя,
Робота  тяжкая,  ніколи
І  помолитись  не  дають.
Там  матір  добрую  мою
Ще  молодую  —  у  могилу
Нужда  та  праця  положила.
Там  батько,  плачучи  з  дітьми
(А  ми  малі  були  і  голі),
Не  витерпів  лихої  долі,
Умер  на  панщині!..  А  ми
Розлізлися  межи  людьми,
Мов  мишенята.  Я  до  школи  —
Носити  воду  школярам.
Брати  на  панщину  ходили,
Поки  лоби  їм  поголили!
А  сестри!  Сестри!  Горе  вам,
Мої  голубки  молодії,
Для  кого  в  світі  живете?
Ви  в  наймах  виросли  чужії,
У  наймах  коси  побіліють,
У  наймах,  сестри,  й  умрете!  
Мені  аж  страшно,  як  згадаю
Оту  хатину  край  села!
Такії,  боже  наш,  діла
Ми  творимо  у  нашім  раї
На  праведній  твоїй  землі!
Ми  в  раї  пекло  розвели,
А  в  тебе  другого  благаєм,
З  братами  тихо  живемо,
Лани  братами  оремо
І  їх  сльозами  поливаєм.
А  може,  й  те  ще...  ні,  не  знаю,
А  так  здається...  сам  єси...
(Бо  без  твоєї,  боже,  волі
Ми  б  не  нудились  в  раї  голі).
А  може,  й  сам  на  небеси
Смієшся,  батечку,  над  нами
Та,  може,  радишся  з  панами,
Як  править  миром!  Бо  дивись:
Он  гай  зелений  похиливсь,
А  он  з-за  гаю  виглядає
Ставок,  неначе  полотно,
А  верби  геть  понад  ставом
Тихесенько  собі  купають
Зелені  віти...  Правда,  рай?
А  подивися  та  спитай!
Що  там  твориться  у  тім  раї!
Звичайне,  радость  та  хвала!
Тобі  єдиному  святому
За  дивнії  твої  діла!
Отим-бо  й  ба!  Хвали  нікому,
А  кров,  та  сльози,  та  хула,
Хула  всьому!  Ні,  ні,  нічого
Нема  святого  на  землі...
Мені  здається,  що  й  самого
Тебе  вже  люди  прокляли!  
[Перша  половина  1850.
Оренбург]

Свою Україну любіть. Тарас Григорович Шевченко

Свою Україну любіть.
Любіть її… во врем'я люте,
В остатню, тяжкую мінуту
За неї Господа моліть.

Розкуйтеся, братайтеся!
У чужому краю
Не шукайте, не питайте
Того, що немає
І на небі, а не тілько
На чужому полі.
В своїй хаті своя й правда,
І сила, і воля.

Нема на світі України,
Немає другого Дніпра,
А ви претеся на чужину
Шукати доброго добра,
Добра святого. Волі! волі!
Братерства братнього! Найшли,
Несли, несли з чужого поля
І в Україну принесли
Великих слов велику силу
Та й більш нічого. Кричите,
Що бог вас создав не на те,
Щоб ви неправді поклонились!..
І хилитесь, як і хилились!

Схаменіться! будьте люди,
Бо лихо вам буде.
Розкуються незабаром
Заковані люде,
Настане суд, заговорять
І Дніпро, і гори!
І потече сторіками
Кров у синє море
Дітей ваших… і не буде
Кому помагати.
Одцурається брат брата
І дитини мати.
І дим хмарою заступе
Сонце перед вами,
І навіки прокленетесь
Своїми синами!
Умийтеся! образ божій
Багном не скверніте.
Не дуріте дітей ваших,
Що вони на світі
На те тілько, щоб панувать…
Бо невчене око
Загляне їм в саму душу
Глибоко! глибоко!
Дознаються небожата,
Чия на вас шкура,
Та й засядуть, і премудрих
Немудрі одурять!

Славних прадідів великих
Правнукі погані!
І Коллара читаєте
З усієї сили,
І Шафарика, і Ганка,
І в слав'янофіли
Так і претесь… І всі мови
Слав'янського люду –
Всі знаєте. А своєї
Дас[т]ьбі… Колись будем
І по-своєму глаголать,

У нас Брути! і Коклекси!
Славні, незабуті!
У нас воля виростала,
Дніпром умивалась,
У голови гори слала,
Степом укривалась!»
Кров'ю вона умивалась,
А спала на купах,
На козацьких вольних трупах,
Окрадених трупах!
Подивиться лишень добре,
Прочитайте знову
Тую славу. Та читайте
Од слова до слова,
Не минайте ані титли,
Ніже тії коми,
Все розберіть… та й спитайте
Тойді себе: що ми?..
Чиї сини? яких батьків?
Ким? за що закуті?..
То й побачите, що ось що
Ваші славні Брути:

Раби, подножки, грязь Москви,
Варшавське сміття – ваші пани,
Ясновельможнії гетьмани.
Чого ж ви чванитеся, ви!
Сини сердешної України!
Що добре ходите в ярмі,
Ще лучше, як батьки ходили.
Не чваньтесь, з вас деруть ремінь,
А з їх, бувало, й лій топили.

Може, чванитесь, що братство
Віру заступило,
Що Синопом, Трапезондом
Галушки варило.
Правда!.. правда, наїдались.
А вам тепер вадить.
І на Січі мудрий німець
Картопельку садить,
А ви її купуєте,
Їсте на здоров'я
Та славите Запорожжя.
А чиєю кров'ю
Ота земля напоєна,
Що картопля родить, –
Вам байдуже. Аби добра
Була для городу!
А чванитесь, що ми Польщу
Колись завалили!..
Правда ваша: Польща впала,
Та й вас роздавила!

Так от як кров свою лили
Батьки за Москву і Варшаву,
І вам, синам, передали
Свої кайдани, свою славу!

Доборолась Україна
До самого краю.
Гірше ляха свої діти
Її розпинають
Заміс[т]ь пива праведную
Кров із ребер точать.

Не дуріте самі себе,
Учітесь, читайте,
І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь.
Бо хто матір забуває,
Того бог карає,
Того діти цураються,
В хату не пускають.
Чужі люди проганяють,
І немає злому
На всій землі безконечній
Веселого дому.
Я ридаю, як згадаю
Діла незабуті
Дідів наших. Тіжкі діла!
Якби їх забути,
Я оддав би веселого
Віку половину.
Отака-то наша слава,
Слава України.

Отак і ви прочитай[те],
Щоб не сонним снились
Всі неправди, щоб розкрились
Високі могили
Перед вашими очима,
Щоб ви розпитали
Мучеників, кого, коли,
За що розпинали!

Обніміте ж, брати мої,
Найменшого брата –
Нехай мати усміхнеться,
Заплакана мати.
Благословіть дітей своїх
Твердими руками
І діточок поцілує
Вольними устами.
І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України,
І світ ясний, невечерній
Тихо засіяє…

Обніміться ж, брати мої,
Молю вас, благаю!

Тарас Григорович Шевченко