Мені тринадцятий минало

Тарас Григорович Шевченко

N. N.

Мені тринадцятий минало.

Я пас ягнята за селом.

Чи то так сонечко сіяло,

Чи так мені чого було?

Мені так любо, любо стало,

Неначе в Бога......

Уже прокликали до паю,

А я собі у бур’яні

Молюся Богу... І не знаю,

Чого маленькому мені

Тойді так приязно молилось,

Чого так весело було.

Господнє небо, і село,

Ягня, здається, веселилось!

І сонце гріло, не пекло!

Та недовго сонце гріло,

Недовго молилось...

Запекло, почервоніло

І рай запалило.

Мов прокинувся, дивлюся:

Село почорніло,

Боже небо голубеє

І те помарніло.

Поглянув я на ягнята —

Не мої ягнята!

Обернувся я на хати —

Нема в мене хати!

Не дав мені Бог нічого!..

І хлинули сльози,

Тяжкі сльози!.. А дівчина

При самій дорозі

Недалеко коло мене

Плоскінь вибирала,

Та й почула, що я плачу. /37/

Прийшла, привітала,

Утирала мої сльози

І поцілувала...

Неначе сонце засіяло,

Неначе все на світі стало

Моє... лани, гаї, сади!..

І ми, жартуючи, погнали

Чужі ягнята до води.

Бридня!.. А й досі, як згадаю,

То серце плаче та болить,

Чому Господь не дав дожить

Малого віку у тім раю.

Умер би, орючи на ниві,

Нічого б на світі не знав.

Не був би в світі юродивим.

Людей і [Бога] не прокляв!

Заповіт. Тарас Шевченко

Тарас ШЕВЧЕНКО

Заповіт

 

Як умру, то поховайте
Мене на могилі,
Серед степу широкого,
На Вкраїні милій,
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.
Як понесе з України
У синєє море
Кров ворожу... отойді я
І лани, і гори —
Все покину і полину
До самого бога
Молитися... а до того
Я не знаю бога.
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров'ю
Волю окропіте.
І мене в сем'ї великій,
В сем'ї вольній, новій,
Не забудьте пом'янути
Незлим тихим словом. 

25 декабря 1845,
в Переяславі

КАМЕНЯРІ. Іван Франко

КАМЕНЯРІ 

Я бачив дивний сон. Немов передо мною
Безмірна, та пуста, і дика площина,
І я,прикований ланцем залізним, стою
Під височенною гранітною скалою,
А далі тисячі таких самих, як я. 

У кождого чоло життя і жаль порили,
І в оці кождого горить любові жар,
І руки в кождого ланці, мов гадь, обвили,
І плечі кождого додолу ся схилили,
Бо давить всіх один страшний якийсь тягар. 

У кождого в руках тяжкий залізний молот,
І голос сильний нам згори, як грім, гримить:
"Лупайте сю скалу! Нехай ні жар, ні холод
Не спинить вас! Зносіть і труд, і спрагу, й голод,
Бо вам призначено скалу сесю розбить." 

І всі ми, як один, підняли вгору руки,
І тисяч молотів о камінь загуло,
І в тисячні боки розприскалися штуки
Та відривки скали; ми з силою розпуки
Раз по раз гримали о кам'яне чоло.

Мов водопаду рев, мов битви гук кривавий,
Так наші молоти гриміли раз у раз;
І п'ядь за п'ядею ми місця здобували;
Хоч не одного там калічили ті скали,
Ми далі йшли, ніщо не спинювало нас. 

І кождий з нас те знав, що слави нам не буде,
Ні пам'яті в людей за сей кривавий труд,
Що аж тоді підуть по сій дорозі люди,
Як ми проб'єм її та вирівняєм всюди,
Як наші кості тут під нею зогниють. 

Та слави людської зовсім ми не бажали,
Бо не герої ми і не богатирі.
Ні, ми невольники, хоч добровільно взяли
На себе пута. Ми рабами волі стали:
На шляху поступу ми лиш каменярі. 

І всі ми вірили, що своїми руками
Розіб'ємо скалу, роздробимо граніт,
Що кров'ю власною і власними кістками
Твердий змуруємо гостинець і за нами
Прийде нове життя, добро нове у світ. 

І знали ми, що там далеко десь у світі,
Який ми кинули для праці, поту й пут,
За нами сльози ллють мами, жінки і діти,
Що други й недруги, гнівнії та сердиті,
І нас, і намір наш, і діло те кленуть. 

Ми знали се, і в нас не раз душа боліла,
І серце рвалося, і груди жаль стискав;
Та сльози, ані жаль, ні біль пекучий тіла,
Ані прокляття нас не відтягли від діла,
І молота ніхто із рук не випускав. 

Отак ми всі йдемо, в одну громаду скуті
Святою думкою, а молоти в руках.
Нехай прокляті ми і світом позабуті!
Ми ломимор скалу, рівняєм правді путі,
І щастя всіх прийде по наших аж кістках.

[1878]

Джерело: Львівський Університет ім. І.Франка.

Якби ви знали, паничі...

Якби  ви  знали,  паничі,
Де  люде  плачуть  живучи,
То  ви  б  елегій  не  творили
Та  марне  бога  б  не  хвалили,
На  наші  сльози  сміючись.
За  що,  не  знаю,  називають
Хатину  в  гаї  тихим  раєм.
Я  в  хаті  мучився  колись,
Мої  там  сльози  пролились,
Найперші  сльози.  Я  не  знаю,
Чи  єсть  у  бога  люте  зло,
Що  б  у  тій  хаті  не  жило?
А  хату  раєм  називають!  
Не  називаю  її  раєм,
Тії  хатиночки  у  гаї
Над  чистим  ставом  край  села.
Мене  там  мати  повила
І,  повиваючи,  співала,
Свою  нудьгу  переливала
В  свою  дитину...  В  тім  гаю,
У  тій  хатині,  у  раю,
Я  бачив  пекло...  Там  неволя,
Робота  тяжкая,  ніколи
І  помолитись  не  дають.
Там  матір  добрую  мою
Ще  молодую  —  у  могилу
Нужда  та  праця  положила.
Там  батько,  плачучи  з  дітьми
(А  ми  малі  були  і  голі),
Не  витерпів  лихої  долі,
Умер  на  панщині!..  А  ми
Розлізлися  межи  людьми,
Мов  мишенята.  Я  до  школи  —
Носити  воду  школярам.
Брати  на  панщину  ходили,
Поки  лоби  їм  поголили!
А  сестри!  Сестри!  Горе  вам,
Мої  голубки  молодії,
Для  кого  в  світі  живете?
Ви  в  наймах  виросли  чужії,
У  наймах  коси  побіліють,
У  наймах,  сестри,  й  умрете!  
Мені  аж  страшно,  як  згадаю
Оту  хатину  край  села!
Такії,  боже  наш,  діла
Ми  творимо  у  нашім  раї
На  праведній  твоїй  землі!
Ми  в  раї  пекло  розвели,
А  в  тебе  другого  благаєм,
З  братами  тихо  живемо,
Лани  братами  оремо
І  їх  сльозами  поливаєм.
А  може,  й  те  ще...  ні,  не  знаю,
А  так  здається...  сам  єси...
(Бо  без  твоєї,  боже,  волі
Ми  б  не  нудились  в  раї  голі).
А  може,  й  сам  на  небеси
Смієшся,  батечку,  над  нами
Та,  може,  радишся  з  панами,
Як  править  миром!  Бо  дивись:
Он  гай  зелений  похиливсь,
А  он  з-за  гаю  виглядає
Ставок,  неначе  полотно,
А  верби  геть  понад  ставом
Тихесенько  собі  купають
Зелені  віти...  Правда,  рай?
А  подивися  та  спитай!
Що  там  твориться  у  тім  раї!
Звичайне,  радость  та  хвала!
Тобі  єдиному  святому
За  дивнії  твої  діла!
Отим-бо  й  ба!  Хвали  нікому,
А  кров,  та  сльози,  та  хула,
Хула  всьому!  Ні,  ні,  нічого
Нема  святого  на  землі...
Мені  здається,  що  й  самого
Тебе  вже  люди  прокляли!  
[Перша  половина  1850.
Оренбург]